Порохоботи і Зеленоботи два чоботи пара, дві сторони однієї медалі

 

Вступ:

Серед політичних еліт України останнього десятиліття вирізняються дві умовні групи — ті, кого називають «порохоботами» та «зеленоботами». Попри запеклу публічну ворожнечу, обидві групи дивовижно схожі. Їхні керівні кола здебільшого російськомовні, а їхній патріотизм часто виглядає як ритуал — вишиванка на публічних заходах, гучні заяви про любов до України. Насправді ж ця «українськість» нерідко використовується як політичний інструмент. Виглядає так, ніби національна риторика служить не власним переконанням, а меркантильним інтересам — легітимізації влади, контролю над суспільством і доступу до ресурсів.

Можна провести історичну аналогію: під час Бостонського чаювання американські колоністи переодяглися в індіанців, щоби замаскувати власні дії. Так само сучасні українські політики, прикрашаючи себе патріотичними символами, нерідко приховують справжні мотиви. Якщо не розпізнати цей механізм, Україну можуть спробувати перетворити на «другу Ірландію» — державу, де рідна мова й культура урочисто записані в Конституції, але в повсякденному житті переважає російськомовний простір, а на закон про державну мову «забивають болт». У гіршому випадку — це може нагадувати своєрідну «резервацію» для українського етносу, не фізичну, а законодавчу: номінальні права є, але реальне культурне середовище знищене.

Чому еліти змушені прикриватися національною риторикою

1. Легітимація влади через символіку.

У час війни чи зовнішньої загрози політик, який ігнорує національні символи, ризикує втратити підтримку. Вишиванка та публічне «Слава Україні» стають обов’язковими атрибутами, незалежно від внутрішніх переконань.

2. Контроль над патріотичною енергією.

Легше очолити національний рух і скерувати його в потрібне русло, ніж боротися з ним. Це дає змогу владі конвертувати суспільний запал у політичний ресурс.

3. Міжнародний імідж.

Західні союзники очікують бачити Україну як країну, що бореться за власну ідентичність. Патріотична риторика допомагає отримувати підтримку та ресурси.

4. Прикриття меркантильних інтересів.

Національні гасла стають ширмою для контролю над економічними потоками, політичними альянсами й призначеннями. «Патріотизм продає», навіть якщо він декоративний.

Як саме еліти можуть реалізовувати сценарій «символічної українізації»

Нижче описано послідовність кроків, які здатні перетворити законодавчу українізацію на порожню оболонку:

1. Розмивання норм через винятки.

Розширення сфери «винятків» у підзаконних актах — для ІТ, медицини, приватних шкіл, сервісів. Закон формально лишається, але його дія звужується.

2. Посилання на «європейські стандарти».

Венеційська комісія або норми ЄС можуть слугувати приводом пом’якшити вимоги, нібито задля захисту меншин, навіть коли українська не загрожує приватному спілкуванню.

3. Бюджетне знекровлення інституцій.

Недофінансування офісу Уповноваженого з питань мови та скорочення його штату зменшує кількість перевірок і санкцій.

4. Судова тактика.

Оскарження штрафів і створення прецедентів, які розширюють поняття «приватна сфера», роблячи закон майже непридатним для реального нагляду.

5. Медійні «лазейки».

Збереження квот лише на папері, але спрямування державної реклами та грантів у російськомовні чи двомовні проєкти.

6. Освіта через «батьківський вибір».

Запровадження двомовних програм і приватних винятків, що поступово витісняють українську з міських шкіл.

7. Муніципальне переадресування.

Делегування мовних рішень громадам, де місцеві еліти часто не зацікавлені у виконанні норм.

8. Маніпуляція суспільним фреймінгом.

Меседжі «українська — це цінність, а не примус», «мовна поліція — зло» зменшують запит на суворе дотримання закону.

9. Кадрова політика «патріотів на словах».

Призначення неукраїномовних управлінців, які в публічних заявах демонструють патріотизм, але в щоденній роботі ігнорують українську.

10. Цифрове середовище без пріоритету української.

Якщо державні сервіси та платформи пропонують однаковий статус різним мовам, українська втрачає позицію «мови за замовчуванням».

11. Економічні стимули проти українізації.

Держзамовлення та пільги отримують компанії, для яких україномовність не є пріоритетом, сигналізуючи бізнесу: можна обійтись без мови.

12. «Громадський сектор» під гранти.

Фінансування лояльних організацій, які просувають м’які інтерпретації закону, поки реальні активісти виснажуються в медійних суперечках.

Чи реальна загроза «української резервації»

Короткостроково ризик невеликий. Після 2022 року різко зросла частка тих, хто переходить на українську, навіть серед колишніх російськомовних. Суспільство стало більш чутливим до мовного питання.

Довгостроково загроза існує. Якщо інституції ослабнуть, а еліти системно розмиватимуть закон, українська може залишитися лише в символічному статусі — як ірландська чи валлійська, що звучать переважно на урочистостях.

Приклади з Європи.Ірландія та Уельс показують, що конституційний статус без щоденної практики веде до занепаду мови. А от Країна Басків демонструє протилежне: системні програми навчання й занурення реально відновлюють мову.

Що може запобігти сценарію «резервації»

1. Сильні інституції. Забезпечити фінансування та незалежність Уповноваженого з питань мови, прозорі звіти про виконання закону.

2. Освіта занурення. Від садків до університетів — навчальні програми, де українська є основною мовою викладання, особливо у великих містах.

3. Медійна політика. Контроль квот, державна підтримка україномовного контенту, українська як мова цифрових сервісів за замовчуванням.

4. Судова визначеність. Юридичний захист закону від розмивання через прецеденти.

5. Економічні стимули. Пріоритет компаніям із якісним україномовним сервісом у держзакупівлях.

6. М’які переходи. Курси, бонуси та корпоративні програми, що допомагають перейти на українську без тиску й приниження.

7. Моніторинг і прозорість. Регулярні опитування та звіти про мовні практики, щоби бачити реальний тренд і вчасно реагувати.

Висновок

Сучасна українська влада, незалежно від партійного кольору, часто використовує національні символи не з переконання, а з потреби вижити в політичному середовищі. Це створює ризик: законодавча українізація може стати лише декорацією. Якщо суспільство не вимагатиме реального виконання мовних норм, Україна може опинитися в пастці — символічна держава з українськими прапорами й російськомовним повсякденням. Однак цей сценарій не є фатальним: досвід інших країн показує, що системна мовна політика, сильні інституції та активна громада здатні не допустити «української резервації» й зробити українську природною мовою держави, а не тільки Конституції.