«Право на самобутність: боротьба за національну ідентичність в епоху "брехливої гуманності"»

 

«Право на самобутність: боротьба за національну ідентичність в епоху "брехливої гуманності"»

Вступ

У сучасному світі глобалізація відкриває нові можливості для обміну культурами, але водночас створює загрозу для національної ідентичності менших народів. Кожна нація має невід’ємне право на свою державність, мову, релігійне сприйняття світу та унікальність. Однак під виглядом "братства" чи "гуманізму" сильніші держави часто намагаються нав’язати свої цінності, придушуючи самобутність інших. Україна, яка століттями бореться за свою ідентичність, є яскравим прикладом такої боротьби. Ця стаття, спираючись на принцип, що "правда одна — кожний народ має право на свою державність", розкриває, як Україна протистоїть культурному імперіалізму та чому захист ідентичності є не лише правом, а й обов’язком.

Право на самобутність: уроки Європи та України

Кожна нація прагне зберегти свою унікальність, і багато країн успішно це роблять, навіть у глобалізованому світі. Наприклад, Франція захищає свою мову законом Тубона 1994 року, який зобов’язує використовувати французьку в офіційних документах, медіа та рекламі. Французька академія пильно стежить за чистотою мови, протидіючи англіцизмам. Німеччина через Goethe-Institut просуває свою культуру, а Швеція за допомогою Språkrådet підтримує шведську мову в освіті та медіа. Ці країни не дозволяють іншим нав’язувати їм чужі мови чи традиції під виглядом "глобалізації" чи "братства".

Україна також робить кроки для захисту своєї ідентичності. Закон про державну мову 2019 року встановив українську як єдину державну, а декомунізація допомогла позбутися радянських символів, які асоціювалися з русифікацією. Проте, на відміну від європейських країн, Україна стикається з агресивним нав’язуванням російської культури, що триває століттями. Це не природний культурний обмін, а свідома політика, спрямована на підрив української державності.

Брехлива гуманність як інструмент колонізації

Ті, хто приходять до іншого народу і нав’язують йому чужі традиції чи моральні принципи, є, по суті, окупантами і колоністами. У випадку України Росія століттями використовувала ідею "братства" для виправдання своєї культурної експансії. У XIX столітті Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року забороняли українську мову в публікаціях і освіті, просуваючи російську як "універсальну". У радянські часи Пушкін і Толстой подавалися як вершина світової літератури, тоді як українські письменники, як Тарас Шевченко чи Леся Українка, маргіналізувалися.

Сьогодні ця "брехлива гуманність" проявляється в пропаганді "руского міра", звинуваченнях України в "утисках російськомовних" чи просуванні російських медіа та культури як "нешкідливих". Це нагадує тактику європейських колонізаторів, які дарували тубільцям "дзвіночки" — подарунки у вигляді культури чи релігії, — а потім знищували їхню ідентичність. Чому Україні нав’язують саме російську культуру, а не, скажімо, китайську чи малайзійську? Бо це не глобалізація, а свідома політика імперіалізму, спрямована на підкорення.

Боротьба за ідентичність: український досвід

Україна протистоїть цьому культурному тиску переважно мирними методами. Мовні квоти в медіа (наприклад, 75% україномовного контенту на радіо з 2016 року) та заборона російських соцмереж і пропагандистських каналів послабили вплив Росії. Освіта також відіграє ключову роль: у школах акцент робиться на українську літературу та історію, щоб молодь пишалася своєю спадщиною. За даними опитувань, у 2019 році 78% українців підтримали закон про державну мову, що свідчить про суспільний запит на захист ідентичності.

Однак Росія продовжує використовувати "глобалізацію" як виправдання, звинувачуючи Україну в "нетолерантності", коли та обмежує російський культурний вплив. Це лицемірство, адже справжня глобалізація — це добровільний обмін між рівноправними партнерами, а не примусове нав’язування "Толстєвих і Пуцкіних". Якби Україні пропонували вивчати китайську поезію чи індійську філософію, це було б природним обміном. Натомість російська культура просувається з політичною метою — послабити українську державність.

Порівняймо з іншими країнами. Литва, Латвія та Естонія після відновлення незалежності в 1990-х роках активно позбувалися радянського впливу: вводили мовні закони, обмежували російські медіа та просували власну культуру. Вони не дозволили Росії диктувати, що їхня боротьба за ідентичність є "націоналізмом". Україна йде схожим шляхом, але в умовах війни змушена поєднувати мирні методи з активним спротивом.

Висновки

Кожна нація має право бути собою — зі своєю мовою, культурою та вірою. Україна, як і Франція чи Швеція, має не лише право, а й обов’язок захищати свою ідентичність від "інородців", які під виглядом "братства" чи "гуманізму" намагаються її знищити. Ця боротьба не означає ізоляцію, а є шляхом до гідного місця в глобальному світі.

"Московська правда" і "брехлива гуманність" не можуть зламати народ, який усвідомлює свою унікальність. Кожен українець може зробити внесок у цю боротьбу: розмовляти українською, підтримувати вітчизняну культуру, навчати дітей історії. Коло замкнулося: правда одна — народ, який бореться за свою державність і самобутність, непереможний. На цьому тримається все.