Солженіцин – хрещений батько сучасних українофобів

Солженіцин – хрещений батько сучасних українофобів

Олександр Солженіцин, відомий як радянський дисидент і лауреат Нобелівської премії з літератури, тривалий час сприймався на Заході як символ боротьби з тоталітарним режимом срср. Його твори, такі як «Архіпелаг ГУЛАГ», були заборонені в срср, що створювало образ борця за свободу. Проте після розпаду срср його погляди, зокрема щодо України, виявили імперську сутність, яка заперечує українську державність і культуру. Аналогічно, сучасні російські і російськомовні «дисиденти» та «опозиціонери», такі як Юлія Латиніна та інші, спочатку демонстрували підтримку України, але з часом перейшли до просування антиукраїнських наративів, що повторюють кремлівську пропаганду. Ця замітка аналізує українофобію Солженіцина та порівнює її з поведінкою сучасних російських діячів, які виявилися подібними за своєю імперською сутністю.

Україніофобні заяви Солженіцина

Заперечення української державності та ідентичності

У своїх працях, зокрема в есе «Як нам облаштувати росію» (1990), Солженіцин висловлював думку, що Україна, Білорусь і росія є частиною єдиного «русского» (російського) простору, який має бути об’єднаний у межах однієї держави. Він називав розпад СРСР і вихід України з нього «трагедією» та стверджував, що українці – це «молодший брат» росіян, а їхня державність є штучною. Такі погляди прямо заперечують право України на самовизначення та ігнорують її історичну і культурну самобутність.

Зневажливе ставлення до української мови та культури

Солженіцин неодноразово применшував значення української мови, називаючи її «діалектом» російської. У своїх публіцистичних виступах він стверджував, що українська мова не має самостійного статусу, а її використання є результатом «австрійської інтриги» чи «польської пропаганди». Такі твердження не лише образливі, але й повторюють давні російські імперські наративи, спрямовані на применшення української ідентичності.

Підтримка російського імперіалізму

У своїх пізніших працях і виступах Солженіцин висловлював ідею відновлення «великої росії», до якої, на його думку, мали входити Україна та Білорусь. Він критикував український рух за незалежність, називаючи його «сепаратизмом», і вважав, що роз’єднання слов’янських народів є результатом зовнішнього впливу Заходу, а не природного прагнення українців до свободи. Його підтримка ідеї «русского мира» фактично виправдовувала російську експансію та агресію проти України.

Ігнорування історичних злочинів проти українців

Солженіцин уникав глибокого аналізу таких трагедій, як Голодомор 1932–1933 років, який був геноцидом українського народу, організованим радянською владою. Замість цього він зосереджувався на стражданнях росіян у сталінських таборах, применшуючи або ігноруючи специфічні злочини проти українців, що свідчить про його упереджене ставлення до української історії.

Сучасні російські «дисиденти»: від підтримки України до українофобії

Подібно до Солженіцина, сучасні російські «опозиціонери» часто починають із ліберальної риторики, декларуючи підтримку демократії чи України, але з часом повертаються до прямих промосковських наративів, брехні, фантазій і імперських поглядів, просуваючи антиукраїнські наративи. Ось кілька прикладів:

1. Юлія Латиніна

Юлія Латиніна, російська публіцистка, яка позиціонувала себе як опозиціонерку до путінського режиму, на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну (2022) підтримувала Україну. Вона проводила ефіри з українськими діячами, такими як Олексій Арестович, засуджувала російські воєнні злочини в Бучі та Маріуполі та визнавала право України на повернення окупованих територій, зокрема Криму. У січні 2023 року вона писала, що «заморожування» статусу Криму було б «катастрофою для вільного світу». Проте з осені 2023 року її риторика кардинально змінилася. Вона почала просувати кремлівські наративи, стверджуючи, що повернення Криму до України може призвести до «етнічних чисток» росіян, називаючи їх «громадянськими окупантами». У своїх колонках у «Новій газеті Європа» вона звинуватила Україну в нав’язуванні української мови в Криму до 2014 року та виправдовувала анексію півострова, повторюючи російську пропаганду про «захист російськомовних». У 2024 році Латиніна закликала до «ампутації» українських територій, виступаючи за «заморожування» війни на умовах, вигідних Росії, та критикуючи Зеленського за відмову від переговорів у 2022 році. Її висловлювання стали настільки антиукраїнськими, що в липні 2025 року Україна запровадила проти неї санкції за поширення антиукраїнської пропаганди.

2. Олексій Арестович

Хоча Арестович є українським громадянином, його приклад також ілюструє зміну позицій від підтримки України до просування наративів, що збігаються з російськими. На початку повномасштабної війни Арестович був радником Офісу Президента України та активно підтримував боротьбу України, коментуючи воєнні успіхи ЗСУ. Проте після 2022 року він почав критикувати українську владу, зокрема Зеленського, і просувати ідеї «примирення» з росією, які передбачають поступки щодо окупованих територій. Арестович брав участь у програмах Латиніної, де їхні погляди дедалі більше збігалися з кремлівськими наративами про «необхідність переговорів» і «неминучість російської перемоги». Його риторика викликала обурення в Україні, і він втратив довіру багатьох українців, які сприйняли його як зрадника.

3. Дмитро Гордон

Український журналіст Дмитро Гордон на початку війни активно підтримував Україну, засуджував російську агресію та проводив інтерв’ю з українськими військовими та політиками. Проте згодом його риторика стала неоднозначною: він почав просувати ідеї «миру за будь-яку ціну», критикувати українську владу за «надмірну войовничість» та нав'язувати українцям відверті нісенітниці. У своїх виступах Гордон неодноразово повторював тези про «втому від війни» та необхідність компромісів із росією, що збігається з російськими наративами про «безглуздість підтримки України». Хоча Гордон не є російським дисидентом, його приклад демонструє, як навіть особи, що спочатку підтримували Україну, можуть перейти до риторики, що послаблює її позиції.

4. Максим Кац

російський опозиційний блогер Максим Кац, який позиціонує себе як ліберал і противник Путіна, на початку війни засуджував російську агресію та висловлював підтримку Україні. Проте згодом він почав уникати чіткої позиції щодо повернення Україні окупованих територій, зокрема Криму, і зосередився на критиці української влади за «недостатню готовність до переговорів». Кац також заявляв, що не підтримує збройний спротив у росії та не хоче бути асоційованим із радикальними діями на підтримку України, що свідчить про його обережну позицію, яка фактично уникає прямої підтримки української боротьби.

5.......6..... і їм подібні....

Критичний аналіз

Солженіцин і сучасні «дисиденти», такі як Латиніна, Арестович, Гордон чи Кац, демонструють спільну тенденцію: їхня початкова підтримка демократичних цінностей чи України часто є поверхневою і приховує імперські погляди. Солженіцин використовував свою дисидентську репутацію, щоб просувати ідею «великої росії», а сучасні діячі, такі як Латиніна, спочатку створюють ілюзію підтримки України, але зрештою повертаються до російських шовіністичних наративів. Ця зміна позицій пояснюється кількома факторами:

Імперський світогляд: Багато російських та російськомовних «опозиціонерів» не можуть позбутися ідеї росії як імперії, де Україна розглядається як частина «русского мира». Навіть якщо вони критикують Путіна, їхнє бачення майбутнього росії часто включає контроль над Україною.

Прагматизм і кон’юнктура: Деякі діячі, як Латиніна чи Кац, адаптують свою риторику залежно від політичної ситуації чи аудиторії. Початкова підтримка України могла бути спробою завоювати довіру західної чи української публіки, але з часом вони повертаються до більш зручних для російської аудиторії позицій.

Тиск російської пропаганди: Навіть опозиціонери, які живуть за кордоном, часто перебувають під впливом російських інформаційних наративів, які просувають ідею «неминучості російської перемоги» чи «небезпеки української державності».

Приклад Солженіцина та сучасних російських та російскомовних «дисидентів», таких як Юлія Латиніна, Олексій Арестович, Дмитро Гордон чи Максим Кац, є пересторогою для України. Їхня початкова підтримка України часто виявляється ширмою для прихованих імперських амбіцій або прагматичних інтересів. Українофобія Солженіцина, виражена в запереченні української державності, приниженні її мови та культури, а також підтримці ідеї «русского мира», знаходить відлуння в сучасних «опозиціонерах», які переходять від підтримки України до просування кремлівських наративів. Ці приклади підкреслюють необхідність пильності: підтримка з боку російських «лібералів» чи «дисидентів» часто є тимчасовою і може приховувати антиукраїнські настрої.

Для України це урок: довіряти варто лише тим, хто послідовно підтримує її право на незалежність і територіальну цілісність. Історія Солженіцина та сучасних «опозиціонерів» нагадує, - імперські амбіції росії глибоко вкорінені навіть у тих, хто видає себе за борців за свободу. Як казали давні: «Бійся данайців, що приносять дари». Справжня свобода України залежить від її власної пильності, стійкості та спроможності розпізнавати прихованих ворогів.