Вертикаль ілюзії: як вибори, натовп і зомбі підтримують владу

 

Вертикаль ілюзії: як вибори, натовп і зомбі підтримують владу

Філософське есе про підкорення, рівність і культурні пастки сучасності

I. Виборче право як механізм добровільного підкорення

У демократичному суспільстві виборче право вважається священним. Його подають як найвищу форму громадянської участі, як інструмент контролю над владою, як символ свободи. Та хіба не кожен, хто прожив хоч кілька десятиліть у системі, де “вибір” можливий лише між заздалегідь підготовленими варіантами, не помічав — цей механізм не змінює структуру? Він лише утверджує її. Знову. І знову.

**Вибори — не зміна. Вибори — ритуал легітимації.**

Той, хто приходить на виборчу дільницю, не піднімається до статусу учасника влади. Навпаки — він визнає себе частиною механізму, який не контролює. Галочка в бюлетені не змінює суті. Вона лише надає правового блиску структурі, яка існує незалежно від бажань електорату. Система функціонує не тому, що ти її підтримуєш, а тому що вона **змушує тебе вірити**, що твоя підтримка має значення.

Але влада не боїться тих, хто голосує. Вона боїться тих, хто **відмовляється брати участь у грі**. Бо поки ти голосуєш — ти визнаєш її. Поки ти голосуєш — ти погоджуєшся на правила. Ти передаєш свою волю іншому, віддаєш право ухвалювати рішення. І незалежно від результату, ти вже погодився з тим, що хтось буде над тобою.

**Ось у чому ілюзія: система не боїться твого "ні" — вона боїться твого мовчання.**

Той, хто рветься до влади, хоче бути обраним не для того, щоб тобі служити, а щоб піднятися над тобою. І як тільки ти його обираєш — він уже не з натовпу. Він — “представник”, “делегат”, “гарант”. І він має охорону, риторику, доступи. До нього вже не підійдеш. У нього вже є апарат, щоб захистити своє “представництво”.

**Влада починається там, де закінчується рівність.** Саме акт вибору створює зверхність. Виборець, сам того не розуміючи, бере участь у конструюванні ієрархії.

Можливо, єдиний чесний спосіб поставитися до цього — **не обирати нікого**. Нехай влада, якщо вже вона так комусь потрібна, здобувається не голосуванням, а прямим, тілесним, відповідальним шляхом. Нехай той, хто хоче правити, пройде свою дорогу без добровільних делегувань і формального схвалення. Нехай пробивається, як у первісному світі — не через символічну урну, а крізь реальні спротиви.

Бо тоді влада перестає бути ілюзією згоди. Вона стає справжньою — небезпечною, ризикованою, такою, що потребує сили, а не обіцянок. І той, хто зможе її пройти, вже не буде безкарним — бо він не “обраний”. Він — вийшов сам. А тому нестиме відповідальність не перед бюлетенями, а перед людьми.

Ідея «виборчого права», що подається як втілення свободи громадянина, насправді є одним із найефективніших інструментів масової маніпуляції. Як зазначав **Жак Еллюль** у своїй праці *"Propaganda: The Formation of Men's Attitudes"*, головна функція сучасної пропаганди — не лише переконувати, а втягувати людину в систему, змушувати її відчувати себе активною учасницею процесів, які насправді не підлягають її контролю. Вибори, у цьому сенсі, — це **технологічно вдосконалена форма інтеграції індивіда у вже наперед визначену структуру влади**.

Еллюль стверджував, що технократична держава та інформаційні механізми пропаганди створюють ілюзію вибору, коли насправді «альтернативи» вибору є штучними й взаємозамінними. Людині лише здається, що вона голосує, тоді як система вже давно вирішила, кого залишити нагорі. Це абсолютно збігається з досвідом спостереження за «виборами» — вони не призводять до реальних змін, а лише утверджують уже існуючу ієрархію.

*Вибори — це форма добровільного підкорення. Справжня свобода починається з відмови визнавати чужу перевагу через символічні механізми.*

II. Феномен маси та рівність у натовпі

Індивід — це форма. Натовп — це середовище. Людина може вибудовувати свій образ, свою соціальну роль, свою унікальність лише у вузькому колі, де є достатньо простору для розгортання відмінностей. У малих групах кожен стає “кимось” — тому що є хтось “інший”, на тлі кого можеш себе окреслити.

Але коли форма входить у масу — вона стирається. В натовпі всі рівні не тому, що всі однакові, а тому що всі **невидимі**. І це — не трагедія. Це — скасування зверхності.

Натовп не потребує ієрархій. Він не ставить питань про "кращих" і "гірших". Він існує не завдяки індивідуальним якостям, а завдяки простому відчуттю **разом**. І саме це “разом” нейтралізує соціальні відмінності. Тут не діють титули, освіта, походження. Тут навіть сила голосу не гарантує лідерства — бо той, хто кричить, не стає вищим, а стає мішенню.

**Натовп — це не хаос, це природний стан горизонтального суспільства.**

І саме тому його боїться система. Бо там, де всі рівні, неможливо збудувати піраміду. А без піраміди — немає вершини. Немає місця, де можна бути “вище”, “далекоглядніше”, “відповідальніше”. У масі не виникає потреби в комусь, хто скаже, як жити. Вона живе, рухається, існує — як спільність без центру.

Звідси й спроби “перетворити” натовп на натовп-контрольований: через мітинги, концерти, спортивні події — де є сцена, екран, головний герой. Тобто вже **вертикаль у горизонталі**. Але справжній натовп — стихійний, позаполітичний, без орієнтира. І в цьому — його свобода.

Людина, яка усвідомлює себе як частину маси — **не втрачає себе**, а знімає з себе обов’язок бути кимось. І, можливо, лише в такому стані вона може відчути не лише рівність, а й гідність — бо ніхто не вищий. І нікого не треба висувати.

У своїй праці «Маса й влада» Еліас Канетті підкреслює, що у масі зникає індивідуальність, і разом із нею — страх перед соціальною дистанцією. Коли людина вливається в натовп, вона перестає відчувати бар’єри, які розділяють її з іншими — ніби всі раптом стають рівними, без титулів, статусів і страху бути осудженим. Ця раптова рівність створює відчуття безпеки і належності, що робить натовп таким потужним і водночас небезпечним.

Саме це феномен Канетті відображає твої слова: «в натовпі всі рівні не тому, що всі однакові, а тому що всі невидимі». Відмова від ієрархій — це не лише скасування зверхності, а й зняття страху від соціальних відмінностей. У цьому контексті маса — це середовище, де індивід звільняється від необхідності бути «кимось» і може відчути себе частиною цілого, позбавленого статусних меж.

*Ієрархія починається з бажання виділити сильнішого. Свобода починається з відмови дивитись вгору.*

III. Зомбі, Лідер і повернення до вертикалі

У культурі немає випадкових образів. Те, що повторюється, множиться, клонуються в серіалах, іграх, фільмах — є не просто модою, а **програмою**. І тому варто запитати: *чому зомбі? чому знов і знов — натовп бездумних істот, яких треба боятися, нищити, або принаймні тримати на відстані?*

Фільми про зомбі — це не про страх перед чумою чи втратою контролю над тілом. Це — **страх перед натовпом**, перед безконтрольністю, перед горизонталлю. Там, де всі однаково голодні, мовчазні, настирливі — ламається ієрархія. Зомбі не розрізняють генералів і пішаків. Для них усі — м’ясо. Саме тому вони такі небезпечні — не фізично, а **онтологічно**: вони руйнують світ, побудований на зверхності.

Щоб протистояти їм — нам у фільмах **завжди дають героя**. Виживальника. Захисника. І — Лідера. Того, хто "знає", "веде", "очолює". І разом з ним — маленька група, яка шукає безпечне місце, відгороджене від зомбі-світу.

Цей сценарій повторюється знову і знову: **масу — маргіналізувати**, **особистість — возвеличити**, **лідерство — героїзувати**. Ідея проста: якщо ти не хочеш бути зомбі, тобі потрібен провідник. А щоб бути гідним провідника, ти маєш погодитися з тим, що хтось буде над тобою.

Тут і починається **повернення до вертикалі**. Культурна машина не просить тебе обирати — вона просто **лякає тебе безладом**, щоби ти сам захотів порядку. І саме тому ти починаєш шукати того, хто наведе лад.

*страх → хаос → Лідер → підпорядкування*

Зомбі — не інші. Зомбі — це ті, хто **не підкорився**. Вони безмовні, безідеологічні, безлідерні. Їх багато. І їх не зупинити переконанням. Їх треба або знищити, або — перетворити на виборців.

Бо зомбі — це натовп без структури. А натовп без структури — це **людська рівність в дії**. І тому система мусить переконати тебе, що ти не зомбі. Що ти — особливий. Що ти можеш "обирати". І що твоя свобода — в делегуванні.

Але справжня свобода — в тому, щоб **відмовитися бути обраним і тим паче — обирати**. І встати пліч-о-пліч з іншими — не як герой, не як ватажок, а як рівний серед рівних. Навіть якщо зовні це виглядає як “хаос”.

Ідеї Петра Кропоткіна й Михайла Бакуніна добре пояснюють глибинні процеси, про які йдеться в цій замітці. Кропоткін у своїх працях підкреслював, що справжня свобода і гармонія виникають у суспільстві, де люди живуть не за ієрархією, а горизонтально, на засадах взаємодопомоги й самоврядування. Він бачив у природі і соціумі тенденцію до солідарності без примусу зверху.

Бакунін, у свою чергу, гостро критикував будь-які форми влади і ієрархії, вбачаючи в них джерело гноблення й страху. Він вважав, що страх перед “хаосом” — це ілюзія, створена тими, хто хоче зберегти вертикальну владу, маніпулюючи людьми через потребу в “провідниках” і “лідерах”.

*Коли тобі вкотре покажуть фільм про зомбі — не шукай, кого там боятися. Подумай, кого там тебе вчать обирати.*