Україна не є нашою в сенсі власності. Вона — наша в сенсі приналежності

 

Хто такі українці: походження і право на нашу землю

Хто ми є?

Українці — це слов’янський народ із багатовіковою історією, що сформувалася на території сучасної України. Наша ідентичність ґрунтується на унікальній мові, культурі (від трипільських орнаментів до козацьких традицій) та історичному досвіді, який поєднує автохтонність із взаємодією з іншими народами. Ми — не просто етнос, а спільнота, що увібрала дух цієї землі, її степів, лісів і рік.

Звідки ми?

Археологічні, лінгвістичні та генетичні дані вказують на те, що предки українців жили на цих землях тисячоліттями. Трипільська культура (4800–3000 рр. до н.е.) залишила слід у землеробських традиціях, а слов’янські племена (поляни, древляни, сіверяни) V–IX століть, згадані в літописах, стали основою української етнічної спільноти. Генетичні дослідження підтверджують спадковість від місцевих груп із домішками від скіфів, сарматів та інших народів, але без чітких слідів масової міграції. Відсутність міфу про "прихід" підкреслює: ми не прийшли — ми звідси.

Чия наша земля?

відсутність історичних свідчень про "захоплення" чи "прихід" українців робить наше право на цю землю незаперечним у контексті автохтонності. На відміну від народів, чиї хроніки фіксують завоювання чи міграції (як угорці чи турки), українська історія не потребує виправдань чи релігійних легенд про "божественне право". Літописи, як-от "Повість минулих літ", та археологічні знахідки (від трипільських поселень до городищ Київської Русі) підтверджують, що ця земля була домом для наших предків споконвіку. Сучасне міжнародне право також визнає право народів на їхні історичні території, що зміцнює позицію України.

Чому це важливо?

Відсутність "агресивної історії" чи міфів про завоювання, як ви зазначили, є нашою силою. Це дозволяє стверджувати: ми не окупанти, не прибульці — ми частина цієї землі, її коріння. У той же час, важливо зберігати і досліджувати власну історію, щоб протистояти спробам інших народів чи держав переписати її чи заперечити наше право.

Ми не прийшли — ми виросли тут

У багатьох народів світу є міфи про прихід — великі розповіді про те, як їхні предки прийшли на землю, яку згодом назвали своєю. Євреї, угорці, турки, монголи, англосакси, росіяни — всі вони зберігають у колективній пам’яті історію руху, вторгнення, міграції, завоювання. У цих наративах — виправдання присутності, спроба легітимізувати своє тутешнє буття як «законне», хай навіть і через насильство. І часто це виправдання прикривається словами: «Бог дав».

Та в українців нема такого свідчення. Ми не кажемо, що нас привів Бог на цю землю. Ми не розповідаємо, що ми завоювали її в когось. Ми не маємо жодного стародавнього літопису, який би переконливо стверджував: ми тут вперше з’явилися в такий-то рік, такого-то дня, і оселилися. Бо ми — ніколи не приходили. Ми просто є.

Ми не пояснюємо свою присутність. Не потребуємо дозволу, виправдання чи узаконення. Ми не покликаємось на історичний договір із Богом, бо свідків нема. Ми не звалюємо на Нього відповідальність за захоплення чи переселення. Ми не кличемо на допомогу міфічну мораль минулого, аби зберегти владу у сьогоденні.

Навпаки — ми мовчазні, як ґрунт. Ми тут не тому, що хтось дозволив чи хтось подарував. Ми тут, бо ми — виросли звідси, як дерево з насіння, як джерело з надр.

Ми — не колоністи. Ми — корені.

Бог — свідок чи прикриття?

Інші народи часто прикривають історію своєї агресії релігійними легендами. «Бог дав нам цю землю», — кажуть. Але чи є свідки цього дарування? Де ті двоє чи троє, яких вимагає кожне чесне судочинство? Немає. Один лише голос, що говорить від імені Бога — це і є перший обман. Бо той, хто говорить від імені Бога без свідків — сам собі бог і суддя.

Так народжуються ідеології насильства, освяченого догматом. На крові інших, на руїнах інших, на вигнанні інших — будуються «обітовані землі». І саме тут лежить найбільша історична брехня: коли геноцид називають божественним промислом.

Це не релігія. Це — політична магія, що маскує владу під віру. І вона ніколи не визнає провини, бо її головний свідок — Бог — мовчить. А як можна оскаржити мовчання?

Мовчання, яке говорить

А українці мовчать інакше. Ми не прикриваємо Богом своє минуле. Ми не обґрунтовуємо. Ми просто є, і це — найбільше свідчення.

Ми — не народ приходу, не народ вигнання, не народ колонізації. Ми — народ вростання. Нас не треба було сюди переселяти, нас не треба було сюди приводити, бо ми звідси ніколи не йшли.

Це мовчання — не брак історії. Це — глибина присутності. Це корінь, який не треба виправдовувати. Це пісок, якого не треба кувати в бронзу героїчної легенди. Це право бути без доведення, бо ми не знаємо, коли саме з'явилися тут — ми були завжди.

Сила без вторгнення

І тому наша історія — це не історія завоювання. Це історія збереження, відновлення, витримки. Ми ніколи не хвалились імперією, бо її не будували. Ми не виправдовували захоплення, бо не йшли загарбувати. Ми не просили у Бога нову землю — ми дякували Йому за цю.

І якщо вже Бог — свідок, то нехай буде не тим, хто роздає землі й виправдовує захоплення, а тим, хто бачить правду, судить мовчки, і знає серце кожного народу.

Наша земля — це не володіння, а спорідненість

Україна не є нашою в сенсі власності. Вона — наша в сенсі приналежності. Ми належимо їй, як син належить матері, як кров — тілу, як голос — співу.

І тому, навіть якщо хтось колись напише нову історію з новими свідками, з новими міфами і новими «правами» — це не змінить нічого. Бо нас тут не привнесено — ми тут просто є.

І це — достатньо.