Самодостатність буття як універсальний принцип

 

Самодостатність буття як універсальний принцип

У природі та людському існуванні простежується фундаментальний принцип: усе, що існує, існує передусім для себе. Ця самодостатність, що пронизує як матеріальний, так і духовний виміри, може бути осмислена через призму філософії та релігії як універсальний закон буття, який відображає не лише природний порядок, але й божественну волю.

Квіти, що виділяють аромат, роблять це не для зовнішнього спостерігача, а для залучення комах, які забезпечують їхнє запилення і, отже, продовження їхнього існування. Без цього процесу вони б зів’яли і зникли. Сонце випромінює світло і тепло не заради тих, хто населяє землю, а тому, що його природа — горіти; припинення цього процесу означало б його власне зникнення. Дерева, скидаючи плоди та листя, живлять ґрунт під собою, забезпечуючи власне процвітання в наступних циклах. Річки, поглинаючи воду зі струмків і джерел, зростають, але водночас вичерпують ці джерела, демонструючи замкненість циклу, де споживання і самозбереження нерозривно пов’язані.

Ця самодостатність природи віддзеркалюється в людській природі. Людина, як і інші елементи світу, діє передусім заради власного виживання — фізичного, психологічного чи духовного. Навіть взаємодія з іншими, що здається альтруїстичною, часто є інструментом для забезпечення власних потреб: безпеки, визнання чи самореалізації. Філософська традиція, від Гоббса до Ніцше, підкреслює, що людська поведінка здебільшого керується прагненням самозбереження, навіть якщо це прикрите соціальними чи моральними мотивами.

З релігійної перспективи цей принцип можна інтерпретувати як відображення божественного порядку. У християнській традиції, наприклад, Бог є самодостатнім Абсолютом, який існує в собі і для себе, як це стверджує теологія Августина чи Фоми Аквінського. Природа, створена за божественним задумом, відображає цю самодостатність: кожен елемент створіння діє відповідно до своєї природи, що є частиною гармонійного цілого. У той же час релігійна думка ставить питання: чи є місце для безкорисливості? Християнська любов (агапе) чи буддійське співчуття здаються викликом ідеї абсолютної самодостатності. Проте навіть ці акти можуть бути осмислені як такі, що зрештою живлять духовне існування людини, її зв’язок із божественним чи гармонію з універсальним законом.

Таким чином, усе суще — від квітки до людини — існує для себе, а взаємодія з іншими є лише засобом для підтримки власного буття. Цей принцип не заперечує взаємозв’язків, але підкреслює, що вони підпорядковані внутрішній логіці самозбереження. У релігійному контексті це можна розглядати як прояв божественного задуму, де кожен елемент створіння виконує свою роль, щоб підтримувати цілісність космосу. Проте залишається відкритим питання: чи може самодостатність співіснувати з ідеєю трансцендентної мети, що виходить за межі індивідуального існування? Можливо, відповідь лежить у парадоксі: усе суще є для себе, але через це “для себе” воно водночас слугує цілому, яке перевищує його.