Український націоналізм на роздоріжжі: чому поступки знищують нашу ідентичність

 

Український націоналізм на роздоріжжі: чому поступки знищують нашу ідентичність

Український націоналізм, що століттями формувався в боротьбі за свободу та самобутність, сьогодні переживає кризу. Ця криза не в зовнішніх ворогах, а у внутрішніх компромісах, які розмивають ідею «повного українства». Відмова від власного голосу на користь політичних союзів, мовчання перед поляризацією суспільства та страх назвати себе третьою силою між «порохоботами» і «зеленоботами» послаблюють націоналістичний рух. Ми стоїмо перед вибором: але «Малоросії» в Україні не буде.

Компроміси, що коштували дорого

У 2014 році, після Революції Гідності, українські націоналісти, зокрема ВО «Свобода» на чолі з Олегом Тягнибоком, мали унікальний шанс утвердити себе як провідну силу. Проте рішення не брати участі у парламентських виборах і підтримати Петра Порошенка стало першим кроком до втрати ініціативи. Цей компроміс, виправданий єдністю в умовах війни, насправді послабив націоналістичний рух. Наприклад, під час місцевих виборів 2015 року «Свобода» підтримала кандидатів від Блоку Петра Порошенка в кількох регіонах, що призвело до їхньої інтеграції в проєвропейський табір і втрати власної ідентичності. Відсутність «Свободи» у Верховній Раді залишила український націоналізм без голосу в законодавчій владі, а електорат розчинився у проєвропейському таборі, який згодом став асоціюватися з «порохоботами».

Ще більшим ударом стало висунення Руслана Кошулинського на президентських виборах 2019 року замість лідера «Свободи» Тягнибока. Кошулинський, попри свою патріотичну позицію, не зміг мобілізувати націоналістичний електорат, набравши лише 1,62% голосів. Цей вибір став прикладом поступки заради уявної єдності правих сил, зокрема через підтримку «Національного корпусу» та інших рухів, які мали спільні інтереси з «Європейською Солідарністю». Але чи була ця єдність? Чи не стала вона лише прикриттям для втрати власної ідентичності? Націоналісти, які могли б стати альтернативою, опинилися в тіні політичних гігантів, що борються за владу.

Мовчання як зрада принципів

Сьогодні націоналістичний рух мовчить. У той час, коли суспільство розкололося між «порохоботами» та «зеленоботами», націоналісти не заявляють про себе як про третю силу — силу, яка відстоює не компроміси, а чисте українство. Ця тиша сприймається як зрада. Наприклад, під час голосування за закон про мову в 2019 році «Свобода» підтримала ініціативу «Європейської Солідарності», але не використала цю платформу, щоб заявити про себе як про незалежну силу, що відстоює українізацію без стороннього впливу. Чому «Свобода» та інші націоналістичні рухи не дистанціюються від «порохоботства»? Чому не критикують відверто політичні ігри, які розмивають українську ідентичність? Відповідь проста: страх розколу в умовах війни. Але чи не є цей страх ще більшою загрозою, ніж відкрита боротьба за принципи?

Війна з Росією вимагає єдності, але не ціною втрати себе. Націоналісти повинні стати голосом тих, хто бачить Україну не як додаток до Європи чи тінь Росії, а як самодостатню державу з власною мовою, культурою та історією. Мовчання лише поглиблює кризу, дозволяючи «порохоботам» і «зеленоботам» диктувати умови.

Україна або Росія: без компромісів

Ідея «повного українства» — це не просто гасло, а необхідність. Україна не може бути «Малоросією», де російська мова, культура чи менталітет домінують під прикриттям патріотизму. Російськомовні українці, які воюють за нашу свободу, заслуговують на повагу, але їхня лояльність має бути до України, а не до залишків російської імперської спадщини. Прикладом компромісу з «малоросійством» є толерантне ставлення до проросійських настроїв у деяких регіонах, де місцеві еліти уникають активної українізації, спираючись на підтримку «Європейської Солідарності». Якщо це викликає конфлікт, то нехай: правда важливіша за тимчасову згоду.

«Малоросійство» — це не лише мова, а й спосіб мислення, який толерує компроміси з ворогом, виправдовує слабкість і відмовляється від боротьби за чисту українську ідентичність. Воно проявляється в політичних союзах, які ставлять владу вище принципів, і в мовчанні, коли потрібно говорити. У війні з Росією ми не маємо права на половинчасті рішення. Україна або буде собою, або стане частиною Росії — іншого шляху немає.

Третя сила: виклик і необхідність

Націоналісти мають стати третьою силою — не прислужниками «порохоботів» чи опонентами «зеленоботів» заради опозиції, а незалежним голосом, який нагадує, за що ми боремося. Наприклад, під час протестів проти капітуляції в 2019 році націоналісти могли б очолити рух проти політики Зеленського, але замість цього багато з них підтримали акції, організовані «Європейською Солідарністю», втративши шанс на власну платформу. Ця сила має чітко артикулювати принципи: українська мова як основа державності, деколонізація культури, економічна самодостатність і безкомпромісна боротьба з ворогом. Для цього потрібні лідери, які не бояться конфліктів, і стратегія, яка поверне націоналізм у центр політичного життя.

Чому націоналісти не роблять цього? Можливо, бракує ресурсів чи єдності. Але головна причина — страх. Страх бути звинуваченими в розколі, страх втратити підтримку, страх війни всередині війни. Проте справжній націоналізм не боїться конфліктів, бо він народжується в боротьбі. Якщо ми не заявимо про себе зараз, то втратимо шанс назавжди.

Заклик до дії

Український націоналізм не може бути другорядним. Ми не можемо дозволити собі бути тінню інших політичних сил. Наші принципи — це не абстракція, а дороговказ: Україна має бути українською в усьому — мові, культурі, духові. Ми не проти тих, хто говорить російською, але ми проти «Малоросії» в наших серцях і діях. Ми не проти єдності, але ми проти єдності, яка розмиває нашу ідентичність.

Націоналісти! Скажіть правду: ми — третя сила, яка не підкоряється ні «порохоботам», ні «зеленоботам». Ми — голос України, яка не боїться бути собою. Якщо це означає конфлікт, то нехай. Бо без боротьби за правду не буде перемоги.