Польща як окупант українських земель

 

Польська окупація Західної України у ХХ столітті: історичні паралелі з сучасною російською агресією.

Вступ.

Сьогодні Україна бореться з брутальною агресією Росії, яка заперечує право українського народу на незалежність, культуру, мову й ідентичність. Проте у ХХ столітті український народ вже стикався з подібним запереченням свого буття — цього разу з боку Польщі. Деякі історичні події, пов’язані з польським пануванням на західноукраїнських землях, свідчать, що Польща діяла не як партнер чи союзник, а як класична колоніальна держава. Ця доповідь демонструє, що польське панування на Західній Україні, зокрема на Волині, мало багато рис окупації, подібної до сучасної російської.

1. Польська окупація Східної Галичини та Волині після Першої світової війни.

1.Після розпаду Австро-Угорщини 1918 року Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) проголосила незалежність. У листопаді 1918 року вибухнула українсько-польська війна за Східну Галичину. Польща, за підтримки Антанти, розгромила українську армію й окупувала територію, яку міжнародне право визнавало спірною.

У 1923 році Рада послів Антанти визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною, всупереч бажанню українського населення. Цей акт юридично закріпив анексію. Таким чином, українські землі було насильно включено до складу польської держави без врахування волі місцевого населення — аналогічно до того, як Росія сьогодні «приєднує» Крим і Донбас.

Польща як окупант українських земель.

Історичні паралелі з діями Росії.

У 1918–1939 роках, після відновлення Польської Республіки (Другої Речі Посполитої), значна частина українських земель, зокрема Галичина, Волинь, Полісся та Холмщина, опинилися під польською владою. Цей період характеризувався політикою асиміляції, дискримінації та колонізації, що має певні паралелі з сучасною окупаційною політикою Росії на українських територіях.

• Польсько-українська війна (1918–1919): Після розпаду Австро-Угорської імперії українці проголосили Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР) на території Галичини. Польща, прагнучи розширити свої кордони, розпочала війну проти ЗУНР, що завершилося окупацією Галичини. Ця війна була першим актом агресії, подібним до російських спроб анексії українських земель, наприклад, Криму в 2014 році.

• Ризький мир (1921): Після польсько-радянської війни Польща підписала Ризький мирний договір із Радянською Росією, розділивши українські землі. Волинь і Галичина відійшли до Польщі, попри те, що більшість населення цих регіонів становили українці. Це нагадує сучасні спроби Росії "домовлятися" про поділ України, ігноруючи волю українського народу.

• Політика полонізації: Польська влада проводила систематичну асиміляцію українців, подібно до того, як Росія сьогодні нав’язує російську мову та культуру на окупованих територіях. Наприклад, у 1920-х роках на Волині було закрито майже всі українські школи (з 440 залишилося лише 2 до 1926 року), а українська мова витіснялася з освіти та адміністрації.

Ці дії свідчать про те, що Польща в міжвоєнний період використовувала інструменти окупаційної політики, спрямовані на придушення української ідентичності, подібно до сучасних дій Росії.

2. Політика насильницької полонізації: Волинь.

Після окупації Волині Польща почала політику системної асиміляції та колонізації:

Осадництво: У 1920–1930-х роках польська влада активно переселяла етнічних поляків на Волинь. Ці «осадники» отримували землю українських селян, зокрема тих, хто воював за УНР або був запідозрений у нелояльності. За оцінками, на Волині оселилося понад 300 тис. поляків. Це — класичний приклад демографічної інженерії, подібної до того, як Росія сьогодні заселяє Крим і окуповані частини Донбасу росіянами.

Шкільна й релігійна політика: Українські школи закривались або перетворювались на польськомовні. Православні храми передавались католицькій церкві. Будь-які прояви української ідентичності розглядалися як загроза державі.

Репресії проти української інтелігенції: Тисячі українських діячів були заарештовані або вбиті, українські організації — заборонені. Найвідомішим символом польського терору є тюрма "Бригідки" у Львові, де утримували й катували українців.

Ця політика мала всі ознаки колоніальної: репресії, заборона мови, руйнування ідентичності — усе це перегукується з сучасною політикою Москви щодо українців на окупованих територіях.

Одним із ключових інструментів полонізації українських земель було так зване "осадництво" – переселення польських колоністів на українські території, зокрема Волинь. Ця політика мала на меті змінити етнічний склад регіону та зміцнити польський контроль.

• Масштаби осадництва: У 1921–1923 роках польська влада виділила значні земельні ділянки польським переселенцям, часто відбираючи землі у місцевих українців. Наприклад, у 1921 році 8 тисяч осіб отримали землю, у 1922 році – 12 тисяч, а до 1923 року на Волині, Поліссі та Східній Галичині було розподілено 112–200 тисяч гектарів землі. Переселенці, зокрема демобілізовані польські солдати, отримували привілеї, що створювало напругу з українським населенням.

• Пацифікація (1930): Польська влада застосувала каральні заходи проти українців, відомі як "пацифікація". У 450 населених пунктах Східної Галичини та Волині польські війська та поліція руйнували українські культурні осередки, зокрема читальні "Просвіти", кооперативи та школи. У селі Княгиничі Рогатинського повіту, наприклад, було зруйновано читальню "Просвіти". Ці дії були спрямовані на залякування та придушення української громади, подібно до репресій Росії на окупованих територіях.

• Етнічна дискримінація: Українці на Волині зазнавали обмежень у доступі до освіти, роботи в державних установах і правах на самоврядування. Польська мова домінувала в офіційних установах, а українці змушені були асимілюватися. Це схоже на сучасну русифікацію на окупованих Росією територіях, де українська мова та культура придушуються.

3. Пілсудський і ідея української автономії.

Юзеф Пілсудський — один з небагатьох польських політиків, який усвідомлював значення українського фактору в Центрально-Східній Європі. Його ідея — створення федерації народів (так званої "Міжморської Федерації") — передбачала навіть українську автономію чи незалежність у складі такої структури.

Проте ця концепція не була реалізована. Після смерті Пілсудського в 1935 році до влади прийшли націоналісти, які проводили політику «однієї нації» і форсованої полонізації. Ідеї автономії були остаточно поховані.

Факт того, що ідея автономії взагалі розглядалася, свідчить про усвідомлення окремішності українців. Тобто навіть поляки визнавали, що Волинь і Галичина не є історично польськими землями, а є українськими територіями з окремою культурою, мовою і тяглістю.

Юзеф Пілсудський, польський лідер у 1918–1935 роках, мав складне ставлення до українських земель. Хоча він брав участь у війні проти ЗУНР і підтримував Ризький мир, що розділив Україну, у певний період він розглядав ідею надання обмеженої автономії Західній Україні.

• Пропозиція автономії: У 1920-х роках Пілсудський, прагнучи стабілізувати відносини з українцями та протистояти радянській загрозі, розглядав можливість надання обмеженої автономії західноукраїнським землям. Ця ідея була частиною його концепції "Прометеїзму", яка передбачала підтримку національних рухів на теренах колишньої Російської імперії для послаблення СРСР. Проте ці плани не були реалізовані через опір польських націоналістичних кіл, які виступали за жорстку полонізацію.

• Зрада Петлюри: У 1920 році Пілсудський уклав союз із Симоном Петлюрою для боротьби проти більшовиків, але після Ризького миру Польща фактично "здала" українські інтереси, отримавши Волинь і Галичину. Це нагадує сучасні спроби Росії маніпулювати міжнародними угодами для легітимізації окупації.

Нереалізована ідея автономії свідчить про те, що Пілсудський розумів складність українсько-польських відносин, але політичні обставини та польський націоналізм перешкодили її втіленню.

4. Історичні докази того, що Волинь — українська земля.

Київська Русь: Волинь була однією з важливих частин Київської Русі. Володимир Великий, хреститель Русі, народився у Володимирі-Волинському — це серце історичної Волині.

Галицько-Волинське князівство: У XII–XIV століттях існувала могутня українська держава з центром у Володимирі, потім у Холмі і Львові. Саме ця держава була продовженням Київської Русі після монгольської навали.

Мовно-етнографічні джерела: Усі етнографічні карти XIX–XX ст. (від Шафарика до Кубійовича) фіксують Волинь як українську (руську) землю, заселену українцями. Польське населення до Першої світової війни становило меншість.

Волинь історично була і залишається українською землею, що підтверджується етнічними, культурними та історичними доказами.

• Етнічний склад: У міжвоєнний період українці становили більшість населення Волині (близько 70–80%). Навіть польські переписи 1921 та 1931 років підтверджують, що українці переважали в регіоні, попри політику полонізації. Це спростовує претензії Польщі на Волинь як на "споконвічно польську" землю.

• Культурна спадщина: Волинь була осередком української культури ще з часів Київської Русі. Такі міста, як Луцьк і Володимир-Волинський, були важливими центрами української державності. Наприклад, у Володимирі-Волинському розташовувалася резиденція галицько-волинських князів, а регіон був частиною Галицько-Волинського князівства у XIII–XIV століттях.
• Мова та освіта: До польської окупації на Волині діяли сотні українських шкіл (понад 440 у 1920 році), що свідчить про міцну українську ідентичність регіону. Закриття цих шкіл у 1920-х роках було частиною політики асиміляції, але не змогло знищити українську культуру.

• Волинська трагедія (1943–1944): Цей трагічний епізод, коли відбувалися взаємні етнічні чистки між українцями та поляками, підтверджує, що Волинь була переважно українською територією, адже конфлікт виник через прагнення ОУН очистити регіон від польського впливу, що сприймався як окупаційний. Хоча дії ОУН були радикальними, вони відображають напругу, спричинену польською колонізацією.

5.Порівняння з сучасною російською окупацією.

Подібно до Польщі у міжвоєнний період, Росія сьогодні використовує насильство, асиміляцію та переселення для закріплення свого контролю над українськими територіями. Наприклад:

• Росія проводить депортації українців із окупованих територій, подібно до польських депортацій українців під час операції "Вісла" 1947 року, коли 140 575 українців були насильно переселені з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини.

• Російська політика русифікації, як і польська полонізація, спрямована на знищення української ідентичності через заборону української мови, культури та освіти.

Висновок

Польща у міжвоєнний період виступала окупантом українських земель, застосовуючи методи, що мають паралелі з сучасною агресією Росії: військова окупація, асиміляція, переселення та репресії. Насильницьке осадництво на Волині, пацифікація та обмеження прав українців свідчать про колоніальну політику Польщі. Водночас ідея Пілсудського про автономію Західної України залишилася нереалізованою через внутрішній опір. Волинь, попри всі спроби полонізації, залишалася і залишається українською землею, що підтверджується її історичною, етнічною та культурною спадщиною.

Історія свідчить, що Польща в міжвоєнний період не була лише «сусідом» чи «союзником» українців, а діяла як типовий колонізатор. Захоплення територій, політика полонізації, демографічне переселення, культурна асиміляція та репресії — все це робить її дії схожими на сучасну російську агресію. Волинь і Галичина були і залишаються українськими землями, незалежно від того, хто претендував чи претендує на них.

Пам’ятаючи минуле, ми краще розуміємо сьогодення і бачимо, що боротьба за українську ідентичність триває століттями — проти імперій, які хочуть знищити нашу державність.