Старіюча Європа

 

          «Коли тіло замовкає — народ зникає»

Європа мовчазно вмирає. Це не смерть у вогні чи голоді — це затихаюче зникнення через відмову жити тілом. Західні народи, колись повні енергії, пристрасті, динамізму, — сьогодні дивляться на себе як на музейні експонати. Вони не вірять у майбутнє, бо не народжують тих, кому це майбутнє передати. І що дивніше — це не трагічна випадковість, а свідомий світоглядний вибір.

Уряди намагаються заохотити народжуваність грошима, пільгами, субсидіями. Але діти — не результат фінансової арифметики. Вони народжуються з плоті, з бажання, з інстинкту, з пульсу життя. Там, де цей пульс задавлений мораллю, страхом, «відповідальністю», — немає дітей. Бо коли життя перетворюється на проєкт, народжувати стає зайвим.

Індія, африканські країни, частина мусульманського світу — мають високу народжуваність не через багатство, а через відсутність сорому за тіло. Там, де шлюб можливий з 14 років, де жінка не чекає до 35, щоб «визначитися з кар’єрою», а починає жити — там з’являються діти. Бо тіло не знає ідеологій. Воно хоче бути вчасним. І це — не дикість, це – біологічна мудрість.

Європейський світ навпаки — вірить у «свободу», яка виявилась синонімом бездітності. У християнському дискурсі дитина стала не метою, а побічним ефектом. Усі говорять про покаяння, про очищення, про стриманість. Але ніхто не говорить про життя. Християнство благословило цноту, але занадто часто проклинало тілесне. А тіло, яке прокляте — не розмножується.

Юдейський приклад — протилежний: євреї в Єгипті не каялись — вони розмножувались. Вони не відкидали тілесне, вони будували з нього народ. З 70 осіб — 600 000 чоловіків за декілька поколінь. І хоча над ними була рука фараона, їхнє життя було сильнішим за рабство. Вони не слухали моралі, вони слухали ритм крові.

В ісламі дітонародження — це прямий наказ Божий. Пророк Мухаммад сказав: «Одружуйтеся з жінками, які народжують і є люблячими, бо Я хочу, щоб Моя умма була чисельною» (хадіс, переданий Абу Даудом). Шлюб, плідність, тіло — не принижуються, а освячуються. Велика родина — не тягар, а гордість.

У ведичній традиції Індії, родючість — це сакральна сила (шакті). Брахмачар’я — стриманість — потрібна тільки в певні періоди життя. Але *ґріхастха* — шлюбна стадія життя — це період, коли сексуальність і дітонародження є не тільки дозволеними, а необхідними. Навіть боги в індуїзмі — багатодітні: Шива і Парваті, Крішна і його численні нащадки.

Африканські традиційні релігії не поділяють тіло й дух як ворогів. Народження дитини — це поява нового зв’язку між світом живих і світом предків. Без дітей — немає хто передасть традицію, хто принесе жертви, хто з’єднає минуле і майбутнє. Плідність — це форма молитви.

Навіть у Біблії Бог не соромиться наказати: «Плодіться і розмножуйтеся, і наповніть землю» (Буття 1:28). Сара, Ревека, Рахіль — жінки, які вважали безпліддя трагедією, а народження — чудом. У Старому Завіті — не покаяння, а продовження роду — ознака благословення.

Сучасні суспільства, що забороняють сексуальність до 18, а іноді й до 25, знищують свою майбутність. Бо вік не обманеш: тіло хоче в 15, а не в 35. І якщо воно не може — воно гасне. І з ним гасне народ.

Трагедія Заходу не в економіці, не у війнах, не в кліматі. Його трагедія — у моральному паралічі. В уявленні, що життя має бути стерильним, контрольованим, безпристрасним. Але там, де немає пристрасті, немає й зачаття.

Можливо, майбутнє належатиме тим, хто не соромиться жити. Тим, хто не чекає дозволу від моралі. Тим, хто не боїться крові, болю, крику новонародженого. Бо саме так і приходить новий світ — не через реформи, а через утробу.