Зеленський і конфлікт ідентичностей: чому консолідація може не відбутися
З 2019 року Володимир Зеленський трансформувався з популярного шоумена в керівника держави, яка веде повномасштабну війну за своє існування. Після 24 лютого 2022 року він став символом спротиву, уособленням стійкості, і для багатьох — лідером нації. Проте за фасадом воєнного лідерства залишився фундаментальний конфлікт, який Зеленський не зміг — і, можливо, не зможе — подолати: конфлікт між новою українською ідентичністю та інерцією пострадянської, російськомовної культури, до якої він сам належав і з якою досі пов’язаний.
Зеленський — продукт саме цієї пострадянської культури. Його попереднє життя, гумор, мова, соціальне оточення — це не та Україна, яку вибудовували на Заході чи в середовищах шістдесятників і визвольного руху. І навіть зараз, після всіх зусиль перейти на українську та публічно підтримати деколонізаційні ініціативи, у ньому залишається глибока інерція старого світу — інерція компромісу, зручності та невизначеності.
Після початку війни з росією ця невизначеність замаскована мобілізаційною єдністю. Але в реальності, за цією єдністю існує глибоке і нерозв’язане напруження. Українське суспільство переживає історичне перетворення — від інертної, багатомовної, аморфної спільноти до артикульованої нації з чітким розумінням цінностей, історичної тяглості та ідентичності. Зеленський цю трансформацію очолює номінально, але не ідеологічно.
Він не формулює українськість як цілісний проєкт. Його патріотизм — це оборона державності, а не формування національної самосвідомості. Він не є націоналістом у жодному з сенсів — ні етнічному, ні культурному, ні ціннісному. І тому він не може — з об'єктивних причин — стати лідером, який приведе країну до подолання конфлікту між українським культурним ядром і російськомовною периферією.
Більше того, є ризик, що в умовах післявоєнної втоми та політичної нестабільності Зеленський знову повернеться до інклюзивної риторики зразка 2019 року: «какая разница», «главное — люди», «нам нужна единая страна для всех». У мирний час така позиція може здаватися гуманною, але в країні, яка зазнала геноциду, така невизначеність виглядає як ревізія національного проєкту.
Тому твердження, що Зеленський — «лідер нації», може виявитися тимчасовим міфом, побудованим на фоні екзистенційної загрози. Після війни його модель лідерства — централізована, неконкурентна, обережна до радикальних змін — стане дисонансною до суспільного запиту. І в умовах, коли ціннісний конфлікт не буде вирішено, вся конструкція "консолідації" може зруйнуватися дуже швидко.
1. Кадрова політика: стара система під новим фасадом
Після революції 2014 року частина українців очікувала на повне оновлення державного апарату — очищення від пострадянського чиновництва, СБУшного «совка» й кланово-олігархічної моделі управління. Зеленський прийшов на хвилі цих очікувань, але його реальна кадрова політика свідчить про зворотне:
Ключові інституції — СБУ, прокуратура, суди — залишились під впливом тих самих осіб і груп, що діяли ще за часів Януковича.
ОПУ (Офіс президента) – центр усієї влади, зосереджений у руках кількох радників, часто без політичної легітимації, які керують за принципом "ручного режиму".
Замість нової політичної еліти ми бачимо ротацію облич у старій системі, де лояльність важливіша за цінності.
2. Мовна пасивність: обхід замість курсу
Зеленський публічно перейшов на українську після початку великої війни, але:
на етапі 2019–2021 років він демонстративно уникав підтримки мовного законодавства, спекулюючи на темі "зручності для всіх".
Після вторгнення — жодного системного проєкту українізації армії, освіти чи культурної сфери, окрім добровільних ініціатив громади.
Варто порівняти з Ізраїлем після 1948 року: Бен Гуріон жорстко витіснив ідиш, натомість нав'язав іврит як мову не лише держави, а й нації. Це викликало конфлікти — але сформувало спільну ідентичність. Зеленський натомість обирає уникання проблеми, вважаючи, що вона "сама зникне".
Вона не зникне.
3. Культурна подвійність: Україна між колонією та естрадою
Владна гуманітарна політика після 2022 року залишилась непроясненою:
Мільйони українців дивляться українські серіали, але за кадром працюють ті ж самі продакшени з «95 кварталу», в яких естетика — радянська, жарти — з 2000-х, наративи — від "сватів" до «позитивного радянського минулого».
Жодного потужного проєкту на кшталт «Арсенал Ідентичності», «Національна хартія пам’яті», «Відкритий канон української культури» не запущено.
Замість візії — шоу. Замість змісту — мем.
На цьому тлі спроби деколонізації виглядають декоративно, а не стратегічно. Справжня дерусифікація відбувається знизу — громадами, активістами, волонтерами, але не інституціями.
4. Історичні паралелі: Пілсудський, Бен Гуріон, де Голль — і чому Зеленський не схожий на жодного з них
Юзеф Пілсудський — створив Польщу на уламках імперій і водночас нав’язав свою модель нації через культуру, військо й міфологію. Він мав чітке бачення Польщі як держави поляків — без двозначності.
Бен Гуріон — свідомо ламав інерцію діаспорного мислення, вводив нову мову, нову армію, нову історію. Жодних компромісів із минулим.
Шарль де Голль — уособлював "велич Франції", і для цього провів моральне очищення республіки, відкинувши елементи колабораціонізму та пасивності.
Зеленський, на відміну від них, не творить націю — він намагається управляти вже наявною. Але її ще не існує у повноцінному вигляді.
Висновок: лідер, який не формує ідентичність, не переживе історичної трансформації
Поки триває війна — централізація та особиста харизма тримають його вертикаль. Але після війни — народ захоче бачити не менеджера, а лідера, який говорить глибокою мовою нації, а не телевізійним монтажем.
Якщо Зеленський не стане частиною національного проєкту, його місце у ньому буде стерте.
І тоді образ "лідера" зміниться на образ перехідного володаря. У кращому разі — Скоропадського. У гіршому — того, кого історія згадуватиме як утримувача престолу під час великої трансформації, яку він не зміг ні зрозуміти, ні очолити.
Немає коментарів:
Дописати коментар