Дорога над проваллям, пророцтва мольфарів...

 

Дорога над проваллям, пророцтва мольфарів...

Карпати зустріли мене холодним ранком і запахом мокрої деревини, шо змішавса з терпким ароматом смерекової смоли.

У Карпатах хати стоят далеко одна від одної, розкидані по схилах і долинах. Тому вранці довкола або чути глибоку тишу, або перегуки людей, які кличут одне одного через відстань. Я піднімаюса вузкою стежкою до Криворівні, а з долини іде відлуння, то звук таланок овец, то протяжний голос вівчара. Повітря пахне мокрою деревиною й терпкою смолою смерек, а з глибини ущелини гудит потік.

У хатині з чорними балками, шо тяглиса над ватрою, сиділи троє, три людини, здаєтса нічим не відрізняютса від решти людей, але то були мольфари, відьмаки, про яких мало хто знав і мало хто знає... Старший, із сивою бородою, тримав поруч різьблену палицю з орнаментами, що нагадували вітрові спіралі. Другий, середнього віку, схиливса над глиняною мискою з водою, кидаючи туди пучку м’яти, аби очистити простір перед розмовою. Наймолодший, у барвистому кептарі та з крисанею на голові, сидів трохи осторонь, але його очі палали нетерпінням.

Я сідаю напроти і пошепки питаю: коли ж, коли ж нарешті зупиниться ця війна?... У приміщенні чути лише потріскування поліна та далекий гул вітру, що пробиваєтса крізь щілини у віконницях. Нарешті старший промовляє, його голос низький і кам’яний, мов камінь, що котиться по схилу:

— Ми радилися... ми виділи... Війна триватиме довго... ще дев’ять років.

Його слова зависают у повітрі, як дим, що не квапитса виходити з комина. Другий постукує пальцями по столу й додає:

— Вона не скінчитса, поки Україна не очиститса від кацапского сміття. Від усього того, шо вони лишают на нашій землі, — їхньої брехні. Земля муси дихати вільно, а вона задихаєтса.

Наймолодший нахиляєтса вперед, його голос дзвенит, ніби дзвіночок в долині:

— Але не лише земля. Люди самі тримают цу війну. Поки вони не відмовлятса від московських звичок, від їхньої язика, який липне до душі як іржа до заліза... війна гризтиме не лише тіло, а й душу. А духовна війна більша за тілесну. Якщо її не зупинити, вона не скінчитса ніколи. Бо душа вічна, а тіло — тлінне.

Старший киває, його погляд не відриваєтса від ватри:

— Україна цими роками йтиме над проваллям. Але за 9 років знайдетьса вихід. Тоди дорога стане рівною. Загрози зникнут, ультиматуми буде придушено. А той, хто лякав світ, зрештою відступи — голий і безсилий, бде мов дерево, шо згнило зсередини.

Я дивлюся на ватру разом з ними. Полум’я гуде, викидаючи іскри, шо злітают угору, наче зірки, які намагаютса вирватиса з димаря. Миска з водою на столі ледь помітно тремтит, ніби відчуває вагу сказаного.

Коли ми вийшли надвір, туман уже розійшовса, оголивши гострі обриси гір. У долині паслися вівці, їхні дзвіночки бриніли тихо, наче відлуння давнього обряду. Над потоком гойдаласа тонка павутина, блискуча від крапель роси, а вгорі, над вершинами, кружляв крук, видаючи хрипкий клич. Гори стояли мовчки, немов самі стали свідками цієї розмови, тримаючи її таємницю у своїх кам’яних серцях.