московитскі кікімори - мокші
московія болото. не просто трясовина, гниль, шо дихає отруйними газами. Вони здіймаютса над цим болотом, проникаючи в легені всіх, хто наближаєтьса, і заволодівают розумом, як наркотик. Болото не має меж, воно росте, живитса власним лайном і пожирає все, шо потрапляє в його обійми.
в цьому болоті живут кікімори — мокші, по горло в багні, вкриті слизом істоти, жаби, шо квакают солодкими голосами. Вони співают про "велич", "демократію", "свободу", про "рай на болоті", про "єдіний народ".... Кікімори заманюют довірливих, обіцяючи тепло і багатство, але кожен, хто ступає в це болото, грузне в ньому. Їхні очі сліпнут від ілюзій, а тіла стают частиною трясовини.
болото викидає на поверхню квіти — яскраві, привабливі, з пелюстками, шо виблискуют у тьмяному світлі. пуцкини, толстоєвскіє, соЛОЖеніцини. Але це зубаті квіти, хижі, які пожирают любителів дурної болотної красоти.
минає час, і ось кікімори (мокші) починают топитиса у власному лайні. Багно росте, пожираючи їх, і тоди вони, у відчаї, родят величезне Хуйло — потворне створіння, орка шо втілює тиранію. Чи то петра І, чи катерину криваву, чи сталіна, чи путіна — усі вони йнакі. Хуйло не осушує болото, не очищає його. Воно встеляє трясовину кістками та трупами тих, хто повірив у казочки про "московский рай". Встелят кікімори мокші своє болото кістками і стают зверху, і вже не топлятса і вже багно з писків випльовуют та далі квакают про "гуманізм", "равноправіє", " русскій язик", "ми, ми". Але це лише тимчасово. Болото невблаганне — воно знову наростає, живлене їхньою ж брехнею, корупцією і кров’ю, і знову пожирає своїх творців.
За межами болота лежит Європа — земля з міцними фортецями, як ЄС і НАТО, шо мали б захистити від отрути. Але гази болота просочуютса в її повітря. Європа вдихає цей сморід — газ, нафта, пропаганда, обіцянки дешевих багатств, культура — і звикає до нього. Сморід став наркотиком, від якого важко відмовитиса. Європейці, зачаровані солодкими голосами кікімор і красою зубатих квітів толстоєвщини, забувают, шо болото не має дна. Вони торгуют з ним, укладают угоди, вірят у "співпрацю". Але кожен крок до болота наближає їх до гибелі.
Болото не спиняєтса. Воно росте, поглинаючи все більше земель, народів, душ. Кікімори співают, зубаті квіти ваблят, Хуйло встеляє багно новими кістками. І нема кінца краю цему циклу. Ті, хто віри у казки болота, стают його частиною — кістяною опорою для нових кікімор, шо знову квакатимут про свою "велич". Світ, зачарований і отруєний, не виде, як трясовина наближаєтса, вона готова поглинути все.
Горе тим народам хто на московські казочки ведуться, доля їхня кістяна опора для чергових кікімор!
Немає коментарів:
Дописати коментар